"Днями я підписав декілька десятків звернень до керівників місцевих органів влади з проханням привести у відповідність до правопису, стандартів державної мови та вимог статті 41 Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” назви населених пунктів", - пише у своїй колонці на LB.UA Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь. 

"Це входило в плани нашої роботи щодо надання українській мові  її чільного місця в державі, водночас, хочу зазначити, що чималою мірою пришвидшили наші кроки звернення та повідомлення свідомих, патріотичних громадян. Вони абсолютно правильно обурюються тим, що на 31-му році незалежності, восьмому році війни з Росією назви низки населених пунктів носять російськомовний лінгвістичний характер та не відповідають правилам і нормам українського правопису. Це, наприклад, такі населені пункти, як Арбузинка, Сєвєродонецьк, Южноукраїнськ, Южне, Спокойствіє, Надєждівка, Переводчикове, Луч, Первомайське, Первомайськ та багато інших. Багато з них мали прекрасні історичні назви, як, наприклад, Сіверський Донець, Гарбузинка чи Богопіль та були несправедливо перейменовані за часів Радянського Союзу, коли центром прийняття рішень і диктатором напрямку розвитку й руху для всіх союзних республік була Москва.

Упроваджуючи в топонімію України російські слова в українській транслітерації, пануюча кремлівська влада демонструвала зневагу до української мови, адже узаконювала в офіційному вжитку мовні покручі, сумнозвісний суржик.

Нагадаю, зміна устрою, що відбулася після здобуття Україною державної незалежності, природно, потребувала  впровадження системних реформ в усіх галузях суспільного життя. Деяким з них необхідний тривалий час для реалізації. Але є такі сфери, де позбутися наслідків колишньої радянської ідеології та її пропагандистських стереотипів можна порівняно швидко. Це стосується передусім радянської топонімії та пам’ятників.

Пропаганда тоталітарної імперії, відображена в топонімах, написах, монументах та пам’ятних знаках, мала в перші ж роки незалежності поступитися місцем символам і знакам національної історії та культури, до того ж, українською мовою. Саме так відбулась дерадянізація топонімії й демонтаж пам’ятників комуністичним вождям в усіх країнах Центрально-Східної Європи. 

Варто нагадати, що радянська практика масових перейменувань населених пунктів мала на меті не лише стерти історичну пам’ять і впровадити культ правлячої партії та її вождів, а й уніфікувати топонімію міст та сіл у межах усього СРСР.

Уніфікація географічних назв в УРСР супроводжувалась їхньою русифікацією. Як я уже зазначив, досі існує  численна група таких назв населених пунктів.

А відповідно до частини першої статті 41 мовного закону географічні назви, а також назви скверів, бульварів, вулиць, провулків, узвозів, проїздів, проспектів, площ, майданів, набережних, мостів та інших об’єктів топоніміки населених пунктів мають бути виконані державною мовою.

Також нагадую, що Конституційний Суд України у своєму рішенні від 14.07.2021 № 1-р/2021 зазначив, що українська мова є невіддільним атрибутом Української держави поряд із Державним Прапором України, Державним Гербом України та Державним Гімном України та що «застосування української мови має відповідати стандартам державної мови. Порушення стандартів і порядку застосування української мови є неприпустимим».

Масштаби руйнації, що їх зазнала топонімія України в радянський період, можна проілюструвати на прикладі змін, яких зазнала топонімія західних областей після входження їх до складу УРСР. Як дослідив львівський історик і мовознавець Олег Купчинський, на теренах Західної України, де більшість населених пунктів були засновані до ХV століття, зазнавало змін лише до 20 назв за століття, тоді як за 50 років радянської влади в кожній із семи західноукраїнських областей перейменовано в середньому по 100 населених пунктів.

Природно, що Україна має позбутися символіки, яка пропагує минулу бездержавність і колоніальну залежність. Зауважимо при цьому, що декомунізація та дерусифікація топонімії потребує значно менше організаційних зусиль і часу, ніж, приміром, зміна мовної ситуації зросійщених міст. На останнє завдання, і це за умови впровадження послідовного мовно-культурного планування, як показує наша практика, потрібно витратити декілька десятків років, тоді як повернути український образ топонімії наших міст та сіл можна за значно коротший час. Збереження радянських кодів в історико-культурному просторі наших міст і сіл у поєднанні зі спробами реанімації пам’яток російського самодержавства не може тривати довго. Подібні зусилля реакційних проросійських настроїв у середовищі місцевих громад  приречені на поразку, оскільки не відповідають цінностям і настроям більшості населення, особливо молодшого покоління. 

І дерадянізація та дерусифікація країни, яку не змогло провести попереднє  покоління політиків, - лише справа часу.

Українські громадяни, котрі усвідомлюють визначальну роль своєї мови як головного чинника національної консолідації, наполягають на необхідності дерусифікації комунікативного простору країни. Натомість їхні опоненти висувають різні теорії, щоб зберегти російську мову в Україні.

У зв’язку із цим мають бути вжиті всі необхідні заходи щодо приведення географічних назв у відповідність до правопису, стандартів державної мови та вимог статті 41 Закону. Це сприятиме забезпеченню функціонування державної мови як інструмента об’єднання українського суспільства, засобу зміцнення державної єдності та територіальної цілісності України, її незалежної державності і національної безпеки.

Очищення від символів радянщини та насильного зросійщення поверне таким населеним пунктам їх правдивий образ, надасть свого, національного характеру та історико-культурно-мовного простору, звільнить його від змертвілих знаків колишньої комуністичної імперії".