В національному університеті «Києво-Могилянська академія» заборонили спілкуватися російською мовою. Ця заборона стосується і студентів, і адміністративного персоналу, а також і викладачів, безумовно. І така заборона діє не лише, якщо студенти чи викладачі перебувають в аудиторії, а також у коридорах, наприклад, в їдальні.

Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь підтримує цю заборону. Чому – розповів в ефірі програми Радіо Свобода «Свобода Live».

– Пане Кремінь, чи стала для вас несподіванкою новина про те, що в «Могилянці» буде діяти повна заборона російської мови? Як ви особисто це сприйняли?

– Для мене несподіванка те, що досі закон про мови не забезпечується і повномасштабне вторгнення не вчить окремих доцентів, окремих чиновників, депутатів, мерів, представників інших сфер послуговуватися державною мовою, яка захищена і Конституцією, і, звичайно, нашим громадянським обов’язком. А в умовах повномасштабного вторгнення українська мова стала нашою лінією оборони і, звичайно, лінією нашого спротиву, як кажуть військові, мовою наших майбутніх переможних досягнень.

Тому інформація про події, а, власне, я хочу сказати, що відбулося оновлення порядку, правила внутрішнього розпорядку в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», якими, з одного боку, посилено авторитет української мови. Зрозуміло, що він абсолютно синхронізований з тими вимогами ст. 21 закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», яким визначено, що мовою освітнього процесу є державна. Тому в п. 3.3 сказано про те, що українська мова є мовою не тільки спілкування освітнього процесу, але, звичайно, для неї повинні бути створені всі належні умови.

Разом з тим, тим же ж документом вказано, що в університеті не заборонене спілкування англійською мовою, якщо є така необхідність, а також послуговування іншими мовами, які є прийнятними для наукового середовища.

Але разом з тим, зважаючи на те, що Росія здійснила повномасштабне вторгнення, в тому ж документі вказано, що заборонено спілкуватися російською як мовою країни-агресора.

Тому я виходжу з того, що для української мови вкотре наголошено в основних статутних документах університету, який фактично стояв у витоків закону про вищу освіту, яким передбачено автономізацію закладів вищої освіти ще 2014 року. Зважаючи на те, що «Києво-Могилянська академія» та її спудеї, якщо говорити такою мовою, серед перших вийшли на Євромайдан і були серед активних учасників Революції гідності, якщо говорити про цей університет, який є славою української держави і на теренах нашої країни, і, звичайно, на теренах Східної Європи, то такі ініціативи абсолютно зрозумілі і виправдані.

Підкреслюю ще раз: не забороняються мови, а університет в особі трудового колективу та профспілки виступив проти спілкування у позанавчальний час мовою країни-агресора. А це мається на увазі спілкування на перервах, у їдальні, бібліотеці, спортивних залах, під час проведення тих або інших досліджень, в яких беруть участь і студенти, і викладачі.

Але разом з тим для української мови продовжують створюватися кращі можливості. Тому що ми знаємо і про Інститут філології, ми знаємо про величезні філологічні досягнення цього університету, про почесних професорів, серед яких є знані люди і Герої України, лауреати Шевченківської премії, видатні філософи, Нобелівські лауреати з багатьох країн світу. Тому «Києво-Могилянська академія» запропонувала те, що в принципі є абсолютно нормальним для університету, який сповідує україноцентричні погляди і конституційні основи української держави.

– Пане Кремінь, а що відповісти тим, хто каже, що це «порушення» їхніх «конституційних прав»?

– Справа в тому, що про конституційні права і про порушення конституційних прав мова не йде у цьому документі. Тому що немає жодних каральних функцій, санкцій і так далі. Мова йде про те, що це колегіальне рішення тих, хто працює в університеті, і тих, хто здобуває освіту.

От вони вирішили для себе ухвалити такий порядок, зважаючи на те, що автономія університету передбачає ухвалення рішень, які жодним чином не виходять за межі чинного законодавства. Це не заборона мови, це рекомендація і вимога спілкуватися українською мовою.

Але хочу звернути увагу на ще декілька важливих нюансів. Два тижні тому ректорат Харківського національного університету імені Каразіна в особі ректора Тетяни Кагановської ухвалив рішення, що вони вводять посаду мовного омбудсмена на громадських засадах з числа представників професорсько-викладацького складу. Це теж одне з тих рішень, якими вони вирішили посилити і захисти здобувачів освіти на освітній процес державною мовою.

У своїй переважній більшості в інших університетах ситуація виглядає трошки інакше. Ректори безпосередньо відповідають за дотримання мовного законодавства і особисто контролюють процес і забезпечення процесу державною мовою.

Хочу сказати, що в 2022 році на нашу адресу надходили десятки звернень про те, що професори, проводячи заняття в дистанційному режимі, онлайн, послуговуються не державною мовою. У нас були скарги. І були перші штрафи, накладені в тому числі на доцентів столичних університетів.

Тому ці та багато інших речей в синтезі говорять якраз про те, що університети в змозі вирішувати свої проблеми самостійно, пропонувати варіанти, які будуть підтримані трудовим колективом і студентським середовищем. Тим самим демонструють приклад іншим, як треба захищати мовний фронт.

– А якщо глобальніше подивитися на ситуацію з мовою. За вашими спостереженнями, як повномасштабне російське вторгнення вплинуло на українізацію?

– Зв’язок тут, звичайно, прямий. І мірило «свій» – «чужий» визначається і на фронті, коли чуємо українську мову. Ну і, звичайно, тут – чи в Києві, чи на заході, чи на півдні України.

Я днями був в Миколаєві, повернувся зі своєї робочої поїздки. Незважаючи на те, що це моє рідне місто, але все рівно слух вже не ріже недержавна мова. Української мови надзвичайно багато і в транспорті, і в сфері обслуговування, і в спілкуванні між чиновниками, і на вулицях, тощо. Це абсолютно нормальний і зрозумілий природний процес повернення української мови у ті сфери, де вона була десятиліттями і століттями.

Звичайно, приклади русифікації даються нам взнаки, тому що у нас і досі тривають дискусії, але таких дискусій набагато менше, що це, мовляв, порушення прав національних меншин, що, мовляв, не треба забороняти нічого, потрібен час, можливо, рік, можливо, п’ять, можливо, десять.

Але сьогодні ми бачимо ефективність державної мовної політики, ми бачимо наявність місцевих програм і ініціатив, які належать різним представникам різних сфер – чи це місцевій владі, чи це університети, чи це заклади освіти. Але подивімося, що порушень фактично немає на українському радіо, немає фактично порушень на українському телебаченні.

Чиновників, які спілкуються недержавною мовою, фактично не існує. Вони у своїй переважній більшості спілкуються українською доволі непогано.

Тому ці і багато інших прикладів якраз говорять про те, що і фактор війни, і усвідомлення, і питання, пов’язані з гідністю, свободою і чесністю людей, стоять на порядку денному.

Я хотів би навести один такий приклад зі свого студентського життя. У 1995 році я вступив на українську філологію Миколаївського університету. У нас так само було негласне правило не послуговуватися іншою, ніж державна мова, чи це їдальня, чи це бібліотека, чи це читальний зал, чи це спілкування між студентами. Тому що у 1990-х роках ставлення до української мови, яка відроджувалася, якої ставало дедалі більше... Хоча, звичайно, пручалися тому і чиновники, і керівники інших факультетів. Але ми показували приклад іншим людям. Власне, і тому південь України вистояв, тому що ми потихеньку, помалу, але все рівно відвойовували свої гуманітарні, мовні культурні орієнтири.

У нас, до речі, свого часу в Миколаєві була філія «Києво-Могилянської академії». Зараз це Чорноморський національний університет імені Петра Могили. І українська філологія, яка присутня там, є однією з найсильніших. І мені дуже приємно, що наші національні університети, а це також університет кораблебудування, національний аграрний університет, з якими я тісно співпрацюю, сьогодні справді є надійним мовним форпостом на півдні нашої держави.

І я хочу подякувати своїм землякам-миколаївцям, звичайно, і херсонцям з його славним Херсонським державним університетом і морською академією, одеситам з їхньою університетською освітою, що їхній внесок до скарбниці утвердження української мови справді є достойним і високим.

– А якою ви бачите перспективу російської мови в Україні, якщо так говорити про 10, 20, 30 років?

– Я думаю, що перспективи у кожної мови є. Але я знаю точно, що перспектива української – це переважно домінуюча присутність в усіх сферах суспільного життя.

Українська мова справді сьогодні повинна бути підтримана і на високому державному рівні. Я кажу про державну програму, про реальні інвестиції у книговидання, книгорозповсюдження, переклади і, звичайно, реальні інвестиції.

Нам треба сьогодні подбати про молодих вчителів, про наукові дослідження, про центри українознавства в провідних університетах світу. Українська повинна бути мовою спілкування у країнах-членах ЄС.

Якщо ми побачили інтерес до її опанування в багатьох країнах світу, то, звичайно, ми повинні це стимулювати на найвищому державному рівні. І я не тільки як уповноважений, як і громадянин України, який бачить наше майбутнє досить успішним і яскравим, хотів би всіляко сприяти тому, щоб українська справді стала мовою міжнародного спілкування, щоб десятки мільйонів громадян вільного світу не тільки рівнялися на нас, але й спілкувалися українською як мовою успішних, розумних, незламних людей.

– А перспектива російської мови в Україні, теж довгострокова перспектива? Є у вас бачення?

– Я думаю, що у нас з вами однакові погляди. Мови заборонити неможливо. Але спілкуватися треба рідною українською мовою.

Джерело: "Радіо Свобода"