Завтра, 1-го липня 2023 року, набирає чинності Закон України “Про національні меншини (спільноти) України”, необхідність прийняття якого передбачена Законом України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”.

Закон спрямований на реалізацію прав та свобод осіб, які належать до національних меншин (спільнот), удосконалення правових засад державної політики у сфері захисту та забезпечення прав національних меншин (спільнот) України, зокрема, права на самоідентифікацію, використання мов національних меншин (спільнот), на участь у політичному, економічному, суспільному та культурному житті тощо.

Важливо, що під час підготовки до ухвалення цього закону були враховані пропозиції Уповноваженого із захисту державної мови, провідних експертів, інститутів громадянського суспільства, завдяки чому вдалося прийняти такий документ, що створює нові можливості для застосування мов національних меншин, але при цьому не звужує сферу функціонування державної мови.

“Набрання чинності Закону “Про національні меншини (спільноти) України” - важливий крок України назустріч євроінтеграції. Це - наш внесок до майбутньої перемоги над ворогом, оскільки консолідує українську націю, зміцнює єдність усіх громадян незалежно від етнічної, культурної, мовної або релігійної приналежності”, - зазначає Тарас Кремінь. 

Водночас, як відомо, Венеціанська комісія нещодавно висловила свої зауваження щодо Закону про нацменшини, які, серед іншого, стосуються положень мовного Закону.

“Можемо констатувати, що окремі рекомендації Венеціанської комісії не враховують положення, які містяться в рішенні Конституційного Суду України щодо конституційності Закону про державну мову від від 14 липня 2021 року №1-р/2021. Це рішення є невід’ємною частиною правової системи України, воно є обов’язковим, остаточним і таким, що не може бути оскарженим. Рішення КСУ містить вичерпні відповіді на застереження Венеціанської комісії, які є переконливим аргументом в подальших переговорах щодо набуття Україною членства в ЄС”, - наголошує Тарас Кремінь.

Зокрема, в рішенні КСУ подається обґрунтування того, що згадка про російську мову в статті 10 Конституції не надає цій мові жодного “привілейованого” становища у порівнянні з іншими мовами національних меншин, “оскільки це суперечило б принципові заборони дискримінації в такій площині юридичного регулювання, як національний режим розвитку, використання й захисту мов національних меншин”.

Тут також містяться відповіді щодо можливого, на думку Венеціанської комісії, обмеження мовним Законом прав на навчання мовами національних меншин: “функціонування державної мови й використання мов національних меншин як реалізацію їхніх прав не можна протиставляти одне одному. Держава має забезпечити рівні права в оволодінні державною мовою - що для осіб, які належать до титульної нації, що для представників національних меншин - з огляду на роль і функцію державної мови як лінгвального інтегратора”.

Водночас Конституційний Суд наголосив на необхідності повноцінного оволодіння державною мовою національними меншинами, які проживають в Україні: “Держава повноважна, установлюючи якнайсуворіші вимоги щодо повноцінного оволодіння державною мовою… Модель освіти має забезпечувати таку пропорцію застосування мови національної меншини та державної мови як мов навчання, коли, з одного боку, досягається мета збереження особами, що належать до національної меншини, своєї самобутності, а з другого – не завдається шкоди повноцінному оволодінню державною мовою задля задоволення потреб таких осіб повноцінно брати участь у суспільному житті та демократичних процесах”.

Стосовно виокремлення “кримськотатарської мови” з-поміж інших мов корінних народів та національних меншин, на чому, серед іншого, наголошує і Венеціанська комісія, КСУ зробив висновок, в якому вважає юридично необґрунтованим твердження про те, що в мовному Законі "вибіркове використання та вибірковий захист мови одного корінного народу" - кримськотатарського - спричиняє "порушення прав і свобод усіх інших корінних народів і національних меншин, які проживають в Україні”.

Також КСУ вважає, що наявний у мовному Законі підхід, в межах якого диференційовано застосування мов національних меншин України, що належать до офіційних мов ЄС та мов національних меншин України, що не є офіційними мовами ЄС, має конституційну основу: “Приписи Закону, які дають змогу застосовувати в певних ділянках суспільного життя мови національних меншин, що водночас є офіційними мовами Європейського Союзу, слід розглядати як інструмент просування України до цінностей єдиної Європи та можливої в майбутньому участі України в її подальшому формуванні.”